МИЦИК ФЕДІР ОЛЕКСІЙОВИЧ

      Народився Федір Олексійович Мицик 18 вересня 1911 року у с. Вишнополі Тальнівського району. У 1926 році закінчив чотирирічну трудову школу, а перший його допис побачив світ у 1928 році в газеті «Селянська правда».

Працював піонервожатим у школі, помічником бухгалтера в артілі «Прогрес», завідував хатою-читальнею.

1932 року починається журналістська діяльність Федора Мицика. Він був літпрацівником, секретарем в газеті «Соціалістична перебудова» станиці Кримської на Кубані, потім – у «Колгоспнику Бабанщини» (1932 – 1933), де раз в десятиденку готував літературну сторінку «Гартований молодняк». Тут почав друкувати свої вірші, нариси.

Під час служби в Червоній Армії (1933 – 1935) підготувався і вступив до Українського комуністичного інституту журналістики (1935 – 1938). Тут поет творчо зростав, друкувався в багатотиражці «Укіжовець». 

Набував практики в газетах  «Молода гвардія» (м. Одеса), «Червоний гірник» (м. Кривий Ріг), «Червоне полісся» (м. Житомир). Після інституту працював у газетах Києва: «Комсомолець України» (1938), «Голос радзецкі» (1938 – 1941), «Безбожник» (1941). Брав участь у визвольному поході на Західну Україну як журналіст газети «Червоний штандарт» (фронт, м. Львів). Крім газет, свої твори друкував у журналах «Молодий більшовик», «Радянська література».

Ще в інституті захопився грою в шахи, здобув перший спортивний розряд. 1939 року вийшов переможцем турніру серед київських журналістів.

Весною 1941 року старшого політрука Федора Мицика мобілізували до війська, а в травні відкликали і направили працювати секретарем газети «Правда більшовицька» (м. Тернопіль). Тут його застала війна. 

12 липня, добираючись у Київ, він зайшов у Вишнопіль, де на той час була дружина з дітьми, залишив  їм свої твори.

Восени 1941 року загинув у боях на Київському напрямку.

До друку поет підготував три збірки поезій: «Моя починається пісня» (1939), «З книги про друзів» (1940), «Моїй землі» (1941), які не вийшли у світ у зв’язку з війною.

Творчий доробок поета складають 250 віршів, більше 110 оповідань і нарисів, низка перекладів з російської та польської мов, близько ста листів.

27 лютого 1961 році  Федора Мицика було прийнято у Спілку письменників (посмертно), видано збірки віршів «Моїй землі» (1962), «Пісня полеглих в строю».  згодом «Поезії» (1974), «Моя починається пісня» (1991). Його ім’я викарбуване на меморіальній дошці в республіканському Будинку літераторів.

18 вересня 1981 року з нагоди 60-річчя Федора Олексійовича Мицика у Вишнополі, у батьківській хаті, відкрито літературно-етнографічний музей поета.

       Вірний син українського народу, Федір Мицик чесно й мужньо пройшов дорогу свого життя. Творчістю і працею, як подвигом, боровся за світлу долю рідного краю. Життєва позиція і поетичне слово були єдиним мотивом:

Я чесно пройду до кінця

І зброю в руках не віддам:

Відвагу і пристрасть бійця

Лишу своїм хлопцям - синам!

    Слова цього вірша виявилися пророчими. Син Вадим Мицик - знаний в Україні мистецтвознавець, організатор музеїв, заслужений діяч культури, а Мирослав Мицик, як і батько, став відомим поетом і журналістом.

 

      Мирослав Федорович Мицик (1939 – 1965)

    Поет, фольклорист, журналіст, уродженець с. Вишнопіль, син поета Федора Мицика. З десяти років почав записувати народні пісні від своєї бабусі Горпини Захарівни, яка привила йому любов до народної творчості. В 1953-1957 роках навчався в Тальянківському зоотехнікумі. Після служби в Радянській Армії 1961 року повернувся інвалідом першої групи. Працював у газетах «Победа» (група військ у Німеччині, м. Наумбург), «Соціалістичні лани» (Тальне), «Уманська зоря», «За честь хлібороба» (Христинівка). Публікувався в обласній та республіканській пресі. Переможець творчого конкурсу газети «Молода гвардія» (м. Київ, 1963). Фольклорні записи друкувалися в газеті «Черкаська правда», журналах «Народна творчість та етнографія», «Перець», «Блокнот агітатора». Основна частина надрукована у книжках серії «Українська народна творчість».

    Вадим Федорович Мицик (1940)

    Директор районного музею історії хліборобства, етнограф, дослідник трипільської культури, заслужений працівник культури України, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської премії імені Вікентія Хвойки (1993), обласної премії імені М. Максимовича (1996). Автор публікацій з етнології та археології в українських і зарубіжних виданнях та книжок «Свята сонячного циклу» (1991), «Ялинине райце» (1992), «Писанки», «Писанки Черкащини» (1992), «Ясне-красне Купайло», «Весна днем красна» (1994), «Міста Сонця» (1993), «Родини» (1995),  «Калита наша красна» (1996).

    Автор 12 книг. Відомий спортсмен. Нагороджений Свідоцтвом Президента Міжнародного Олімпійського комітету (1990).

 

Джерело: Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)

Вікіпедія