НЕБЕСНА СОТНЯ

ПАВЛО ТИЧИНА В 1917-МУ. ЕКОНОМІСТ, СЕПАРАТИСТ І ТИЧИНІН

 

Ярина ЦИМБАЛ

літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Українську революцію поет назвав празником, що "прийшов і не проходить"

Павло Тичина в колі друзів. Київ, 1913-1914

     Тичина Павло Григорович, 24 роки, студент Київського комерційного інституту. 

         Лютневу революцію Павло Тичина зустрів у Києві студентом Комерційного інституту, який восени того року він покинув і диплома про вищу освіту так і не отримав.

      Професію економіста Тичина вирішив здобувати після Чернігівської духовної семінарії, до інституту вступив 1913 року. Стипендії йому не дали, навчання було платним, тому він старався підробляти і в Києві, і вдома на канікулах. Спершу працював у відділі оголошень газети "Рада", яка виходила на гроші Євгена Чикаленка, а редактором її був Андрій Ніковський; потім технічним секретарем редакції журналу "Світло", помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. На третій день Другої світової війни "Раду", як і всі українські видання, закрили, а Комерційний інститут незабаром евакуювали з прифронтового Києва до Саратова.

     З дому студентові мало чим допомагали. Батько помер ще 1906 року, мати сама виховувала вісьмох дітей (усього Тичини мали дванадцять дітей, четверо померли малими), Павло серед них був п'ятим.

У родині Тичин Павла вважали сепаратистом. "Самостійницьких" настроїв син сільського дячка набрався, спілкуючись із Михайлом Коцюбинським та під впливом свого друга й однокашника по чернігівській бурсі Василя Елланського, незабаром помітного діяча партії українських есерів-боротьбістів під псевдонімом Василь Блакитний.

  Старший брат поета, Михайло Тичина, людина цілком традиційна і консервативна, був священиком у селі Хмільниця під Черніговом. Українофільські погляди Павла він засуджував, і саме він вигадав прізвисько "сепаратист".

     Українську революцію Павло Тичина назвав празником, що "прийшов і не проходить". Він гаряче вітав поворот від русифікації, який почався в Україні, і радісно писав братові Євгенові: "...тобі слід було б приїхати на Вкраїну - побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства "Просвіти". У Києві вже діти ходять до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи п'ять газет українських". У кінці він приписує: "Пиши на конверті не Тичиніну, а Тичині" - у Чернігівській бурсі прізвища семінаристів теж русифікували.

Тичина Павло Григорович, 1913р., студент Київського комерційного інституту

        Через місяць після перевороту в Петрограді, 25 березня, відродилася газета "Нова Рада" як орган Української партії соціалістів-федералістів, редагували її Андрій Ніковський і Сергій Єфремов. Тичина негайно влаштувався в газету завідувачем відділу хроніки. Галина Журба згадувала, як він "величезними ножицями шматував газети, ліпив політичну хроніку. Тонкий, високий, із щуплим обличчям, сухим, з горбочком носом, чорним, закинутим назад волоссям і темними наївними очима. Темний вусик щойно йому засівався. Ходив у довгій чорній пелерині та студентській шапці Київського комерційного інституту. Любив жартома удавати дурника і по-хлоп'ячому сміявся". Там-таки в газеті Тичина почав активно друкувати вірші. 30 березня 1917 року "Нова рада" опублікувала його пафосний "державницький" вірш:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі -
Мов сонце над степами...

     Там-таки в "Новій раді" Тичина під псевдонімом надрукував два віршовані фейлетони проти церковників-українофобів та проти шовіністської газети "Киевлянин". Псевдонім той розкрили аж через 80 років, а Тичина ціле життя приховував своє авторство. Натомість поему "Золотий гомін", якою Тичина відгукнувся на проголошення І Універсалу Центральної Ради 13 червня 1917 року, було не заховати. Її багато разів передруковували, позамінювавши слова "Бог", "хрест", "храм" та вилучивши окремі рядки й строфи. У первісному тексті було "...небесними ланами Бог проходить, Бог засіває", поміняли на "...небесними ланами Час проходить, час засіває". Було "І там, у храмі душі... в'ються голуби-молитви..." поміняли на "І там, в озері душі... в'ються голуби-тремтіння...". Було "Наш Київ, - який моливсь за всю Вкраїну - прекрасний Київ" замінили на "Наш Київ, - що воювать хотів безкровно, - безжурний Київ". І ніколи вже за життя Тичина не побачив у поемі строфу:

То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний

      10 листопада 1917 року ІІІ Універсалом Центральної Ради проголошувалася Українська Народна Республіка. З цієї нагоди Тичина написав вірш, який того самого дня з'явився у "Новій раді" і наступного разу його передрукували аж 1990 року.

Ой, що в Софійському заграли дзвони, затремтіли,
Не білі голуби-янголи в небі полетіли.
Ой, там збиралися під прапори,
під сонячні ще й сині. Віднині
Не буде більше пана у вільній Україні!

     Вірш "Пам'яті тридцяти" Тичина присвятив загиблим у бою під Крутами в січні 1918 року. Далі з'явилися хрестоматійні "На майдані" та "Як упав же він з коня" - теж відгуки на українську революцію, опубліковані в газеті "Боротьба" лише в лютому 1919 року. Найголовніше - у кінці 1918 року вийшла з друку перша збірка Тичини "Сонячні кларнети".

Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською, 1930 рік

    І в УНР, і в Українській Державі гетьмана Скоропадського, і в добу Директорії, і навіть при першому більшовицькому уряді, незважаючи на постійні воєнні конфлікти, у Києві активно розгорталося українське культурне життя. Тичина завідував відділом поезії в журналі "Літературно-науковий вістник", українською секцією Всевидату - першого державного українського видавництва, працював у редакції журналу "Мистецтво". В Українському клубі "Боротьба" разом з Іллею Еренбургом вів заняття в українській секції майстерні художнього слова.

     У кінці літа 1919 року Україну зайняла Добровольча армія генерала Денікіна, який відроджував "єдиную и неделимую". Тичину викликали на мобілізаційний пункт денікінської армії. Від мобілізації його врятували люди, які надалі багато значили у його житті - донька його квартирної хазяйки Лідія Папарук, майбутня дружина, і Василь Елланський. Дізнавшись про повістку, Ліда побігла до Еллана, який при денікінцях жив у підпіллі на конспіративній квартирі, і той, ризикуючи життям, роздобув для Тичини довідку про звільнення від мобілізації.

   Згодом, коли Тичина, тікаючи з голодного Києва, мандрував разом з капелою Кирила Стеценка по Україні і потім довго хворів, Еллан-Блакитний домігся для нього урядової підтримки. Постановою ВУЦВК хворому Тичині видали одноразову допомогу, нарком освіти Григорій Гринько особисто вжив заходів, щоб забезпечити його харчами.

     У 1919-му вийшов однойменний збірник групи "Музагет", у якому взяв участь і Тичина. Він ще вірить: "Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, - не може ж так буть!" І закликає: "Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!"

    У 1920 році в Україні утвердилася більшовицька влада. Тичина в той час завідував художнім музеєм Губсоюзу кооперативних видавництв та літературно-художньою частиною в Київському драматичному театрі імені Шевченка. Часи були важкі - розруха. У травні Тичина записав у щоденнику: "Торік хоч хрест був на могилі Лесі Українки, - цього ж року і його хтось на дрова зніс". У липні, виходячи "з посади", бачив жінку з запискою на грудях "Голодаю". У серпні у Губсоюзі було якесь свято, Тичина обурений: "Жінки, артисти, а над усім - сам бог денатурат. Іще б трохи - я по морді дав би... Сволочі!.."

     У нелегкому 1920 році вийшли дві його збірки - "Плуг" та "Замість сонетів і октав". В останній опубліковано знамениту "Антистрофу":

Грати Скрябіна тюремним наглядачам -
це ще не є революція.
Орел, Тризуб, Серп і Молот...
І кожне виступає як своє...
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать
пантофлю Папи?

   Усе наступне життя Тичини - відповідь на це розгублене питання. Збірка "Замість сонетів і октав" і більшість віршів 1917-1920 років за життя поета не передруковувалися.

Павло Тичина

   У вересні 1921-го, влаштовуючись на посаду бібліотекаря в Національну бібліотеку, Тичина востаннє згадав, що рекомендувати його може Сергій Єфремов. Надалі він старанно підкреслював свої знайомства з радянськими воєначальниками Миколою Подвойським (вихователем у семінарії), Віталієм Примаковим і Юрієм Коцюбинським, з якими разом підробляв на канікулах у Чернігівському статистичному бюро: "Ніхто не каже, що я в той час був революційним діячем. Я ще ж був юнаком. Одначе я найтісніше зв'язувався з революційно настроєними елементами".

  У 1923-му арештували брата Євгена Тичину, регента Новобасанської автокефальної церкви на Чернігівщині, за участь в організації банди з метою підриву радянської влади. Павло тоді вже жив у Харкові, куди його перетягнув Василь Еллан-Блакитний, редактор урядової газети, активний партійний і громадський діяч нової влади. Брата вдалося звільнити, залучивши всі зв'язки. Більше Тичина нікому не зміг допомогти і навіть за пам'ять передчасно померлого Еллана-Блакитного не заступився.

   В автобіографіях Павло Тичина писав ухильно: "...В Києві зустрів я Жовтневу революцію...", а з ким і як - про це мовчав і боявся, щоб не дізналися.

Ярина Цимбал, літературознавець, кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України